«Одного разу - це було у вересні 1926 року - ми з Ельзою їхали берлінським метро. Це був вагон першого класу. Мій погляд випадково затримався на фігурі добре одягненого чоловіка, що сидів навпроти мене, мабуть, успішного бізнесмена ... Я ліниво розмірковував про те, як вдало цей статний чоловік пасує картині благополуччя та процвітання, ознаки яких у той час спостерігалися всюди у Східній Європі ... Тоді більшість людей були добре одягнені, ситі й задоволені, тобто, людина навпроти мене не була винятком. Але коли я вдивився в його обличчя, я зрозумів, що він мав обличчя зовсім не щасливої людини. Здавалося, його щось хвилювало, він був не просто стурбований - він здавався глибоко нещасним: порожній застиглий погляд, перекошений, наче від болю, рот - але це був не фізичний біль. Аби не здатися невихованим, я відвів очі і подивився на елегантно одягнену жінку, що сиділа поряд із ним. Її обличчя теж мало напрочуд нещасний вираз, ніби вона міркувала і в цей момент переживала щось болісне... Тоді я почав дивитися навколо на обличчя виключно добротно одягнених і ситих людей: майже в кожному з них я бачив вираз прихованого страждання, настільки прихованого, що, здавалося, його не усвідомлювали навіть самі ті люди.
... Враження було настільки сильним, що я сказав про це Ельзі; вона теж почала дивитися навколо пильним поглядом художника, який звик вивчати людські обличчя. Потім вона, здивована, повернулась до мене і сказала: «Ти маєш рацію. Вони виглядають так, наче відчувають пекельні муки ... Цікаво, чи знають вони самі, що з ними відбувається?»
Я розумів, що вони не знають - інакше, вони не витрачали б так своє життя, існуючи без віри в істину, не маючи жодної мети, окрім бажання «підвищити свій рівень життя», не чекаючи нічого, окрім нових матеріальних благ, нових дрібничок, нових можливостей і влади ...»
Повернувшись додому, я випадково поглянув на свій стіл, на якому лежав відкритий Коран - я почав його читати перед тим. Механічно я взяв книжку, щоб відкласти вбік, але, коли я закривав її, мій погляд зупинився на рядках, і я прочитав:
Пристрасть до примноження відвертає вас [від служіння Аллаху]
до тих самих пір, поки ви не зійдете в могили.
Але не так має бути! Незабаром ви [про це] дізнаєтеся!
Ще раз повторюю, не так має бути, ви скоро дізнаєтеся!
І справді, якби ви мали істинне знання, [то пристрасть до багатства не спокушала б вас].
[А так] ви неодмінно побачите пекельний вогонь,
побачите його на власні очі і достеменно.
А потім будете ви в той день запитані про блага [земного життя].
(Коран, 102:1-8)
На якийсь момент я занімів, мені здалося, що книга затряслася в моїх руках. Я простягнув книгу Ельзі: «Прочитай. Це відповідь на те, що ми бачили в метро». Відповідь була настільки однозначною, що всі мої сумніви зникли. Тепер я знав, уже без жодних сумнівів, що тримаю в руках книгу, натхненну Богом: хоча вона потрапила до рук людини тринадцять століть тому, в ній передбачено щось таке, що може відбуватися лише у наш складний механізований, сповнений ілюзій час.
У всі часи люди знали, що таке жадібність, але досі ніколи жадібність не переростала в просте прагнення купувати речі і не ставала одержимістю, що затьмарює все інше, перетворюючись у нав'язливу ідею отримувати, добувати речі усіма правдами й неправдами, вихитрятися, щоб мати щодня більше й більше - сьогодні більше, ніж учора, завтра більше, ніж сьогодні ... і цей голод, цей невгамовний голод, який гризе душу людини ...
